Сімейна ізоляція

Психологічний синдром сімейної ізоляції – це, по суті, застрягання дитини в системі відносин, характерних для дітей більш раннього віку, її нездатність пристосовуватися в дитячій групі. Для дитини з цим психологічним синдромом єдиним середовищем, в якому вона відчуває себе комфортно, є її сім'я. Під час вступу до дошкільного закладу у неї розвивається стан вираженої дезадаптації.

Частою передумовою сімейної ізоляції стають підвищена чутливість, астенія в результаті перенесених захворювань або порушень нервової системи, дитячий аутизм. Проте цей синдром може розвинутися і без якої-небудь органічної основи, унаслідок неправильного виховання. Виражені форми сімейної ізоляції спостерігаються в тих випадках, коли сім'я є замкнутою одиницею, ізольованою від оточуючого суспільства. Основою цього може стати її приналежність до якої-небудь меншини: релігійної секти, етнічної або національної меншини, специфічному ідеологічному, культурному або політичному руху (наприклад, пацифізм або антропософія). Сімейна ізоляція широко поширена також в сім'ях емігрантів і біженців. Іноді вона розвивається у дітей, які виховуються не батьками, а бабусями і дідусями, чий стиль життя дуже відрізняється від сімей інших дітей через вікову специфіку. У всіх цих випадках через розбіжність між сімейними орієнтаціями і установками, пануючими в суспільстві, виявляється складним включення дитини в соціальну дійсність.

Психологічні особливості, характерні для дитини з синдромом сімейної ізоляції, – це підвищена залежність, низький рівень самостійності, інфантильність. Часта боязнь навколишнього світу, що приводить до уникнення контактів з однолітками. В результаті цього у дитини не формуються навички спілкування і ще більш заглиблюється її замкнутість у сфері сімейних відносин, що і складає головну особливість її діяльності.

Корекційна робота при цьому психологічному синдромі заснована, в першу чергу, на роботі з сім'єю дитини. Необхідно поступово знизити рівень опіки, підвищуючи рівень самостійності дитини і розширюючи її контакти з соціальною дійсністю.

Слід цілеспрямовано вчити дитину спілкуванню в невеликій дитячій групі. Спочатку її треба навчити спілкуватися і співпрацювати з одним-двома партнерами. Загальний принцип участі дорослої в дитячому спілкуванні: непомітна допомога, підказка у разі конфлікту. Якщо діти не можуть самі придумати, чим зайнятися, то дорослий повинен підказати їм яку-небудь цікаву гру. Як тільки вони почали грати, він відходить убік, надаючи подальшу ініціативу їм самим. Як тільки знову виникає проблема, дорослий знову втручається, допомагаючи її усунути, і знову відходить на задній план.